Варто поміркувати...
Вівторок, 31 серпня 2010, 17:30 | 
Маю добру звичку прогулюватися вулицями міста. Так було це і цими вихідними. На цей раз мій шлях проліг у затінку дерев вулиці Мукачівської (колишня вул. Арпада). Як і все Берегово, вона також має будівлі, що по праву заслуговують на титул пам’яток архітектури, як, до прикладу, будинок № 18. Або дім № 19 – навпроти нього. Дивлячись на нього, я подумала: ці гарні будівлі, свідки історії нашого міста, мало-помалу руйнуються, щезають у вирі життя: колишні власники відійшли у минуле, а нові господарі не завжди мають відповідні знання з історії, архітектури, тож украй рідко зважають на те, наскільки важливо зберегти вигляд фасаду, його оздоби. Що їм традиції та історичне минуле... А в результаті колись імпозантна будівля отримує пластикові вікна та двері, яскраво-їдкий колір стін, оригінальні, неповторні ліпні прикраси зникають або ж заміняються наклеєними штучними. Так об’єкт набуває нових, дуже далеких від духу будови рис.
Ось така ж ситуація і з цими будівлями. Будинок № 18 має двох власників: приватного підприємця та інваліда-пенсіонера. Різниця в статках проявляється і на вигляді будівлі: підприємець вирішив оновити зовнішню штукатурку своєї частини дому, а його сусід у цей час тільки сумно зітхає – для нього це залишається недосяжною мрією. Отож частина будинку пофарбована білим кольором, реставровано оздоби, старі вікна та жалюзі замінено на сучасні, стильні. Ніхто навть не поцікавився думкою сусіда...
Я вирішила більш глибоко ознайомитися з історією цього будинку. З книги Юрія Чанаді “Старі берегівці” дізналася, що тут колись жила родина Вінклерів.
Лайош Вінклер народився в 1897-му році у Берегові. По закінченні 6-го класу гімназії почав працювати на цегельному заводі свого батька, заснованого його дядьком, Германом Вінклером у 1888-му р. У 1915 р. пішов на військову службу до 65-го піхотного полку. Був нагороджений бронзовою медаллю за відвагу. 8 червня 1917-го року під Станіславом потрапив у російський полон, через рік йому вдалося втекти і повернутися додому. Після смерті батька в 1928-му р. аж до 1944-го року він разом із братом керував цегельним заводом.
Переважна більшість берегівців у міжвоєнний період займалася виноградарством, господарським виробництвом. Цегельні заводи Мано Конта, Шандора Варі, Йожефа Вінклера, тютюнова фабрика, державне виноробне господарство та гуральня, підприємство з виробництва мила, залізниця – на цих підприємствах працювали сотні берегівців. У місті було багато службовців, учителів, лікарів, адвокатів, але більшість населення таки були підприємцями, займалася торгівлею.
В обласному архіві Закарпатської області зберігаються листи власника цегельного заводу Йожефа Вінклера, в яких той клопочеться про дозвіл на відведення води з каналу Верке до свого підприємства. 4 червня 1902 р. він отримав цей дозвіл від міського голови Альберта Гукса... Відповідно до угоди, воду слід відводити по дубових жолобах, а вся завдана шкода покривається заявником за власні кошти. За отримання дозволу власникові цегельного заводу довелося сплатити до міської скарбниці 2 золоті корони, а будівництво належало завершити до січня 1905 року.
Як бачимо, сто років тому на цегельному заводі Вінклера було працевлаштовано сотні берегівців, ми ж на сьогодні до такої міри не шануємо пам’ять про нього, що не спроможні спільними зусиллями вберегти від занепаду будинок, у якому він жив...
Ніяк не віриться, що мерії байдужа доля цієї будівлі з історією у півтора століття, що не в змозі долучитися до належного її впорядкування. Адже йдеться не про індивідуальні інтереси одного із берегівчан, а про загальну справу – врятування від занепаду частини минулого нашого міста... Тим паче, що кошти тут потрібні не такі вже й значні – за словами власників, близько 5 тисяч гривень. Бо на сьогодні будівля – наполовину оновлена, наполовину занедбана – не додає краси й слави нашому місту.
МАРІЯ КЕНЄРЕШ
Copyright © 2005 - 2010 Міська газета "БЕРЕГОВО".
| < Попередня | Наступна > |
|---|
